Забуттю не підлягає…
В історії українського народу було багато драматичних сторінок. Однією з них, безперечно, є Голодомор 1932-1933-ого років. Аналогів таких подій в світовій історії знайти важко, адже методом масового знищення людей був обраний голод.
Не було тоді ні війни, ні посухи, ні потопу, ні моровиці. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду зійшло в могили – старих, молодих, дітей і ще ненароджених в лонах матерів.
Україна відігравала ключову роль при формуванні Радянського Союзу. Українці були найчисленнішим народом СРСР. Вже з кінця 20-х років 20 століття, коли почали вимальовуватись контури тоталітарного режиму Сталіна, «українське питання» набуло принципового значення. Зламати Україну означало, що з рештою союзних республік можна було робити все, що завгодно. Колективізація мала загнати українське селянство під тотальний контроль влади.
Та головним у стосунках між владою і селянством у той період стало запровадження «продовольчої розкладки» - коли все зерно, окрім мінімуму (посівний фонд, хліб для харчування, фураж), селяни змушені були здавати державі за встановленими «твердими цінами». На практиці ж найчастіше забирали майже весь хліб.
У 1928 році згортається НЕП, режим повертається до неринкових методів вилучення зерна у селян. Запроваджуються насильницькі хлібозаготівлі. Для «викачування» зерна в українські села було направлено майже 10 тисяч партійних уповноважених. Серед українців зростають протирадянські настрої. Ось що згадує один із жителів України Гончаров: «від 50 до 100% посіву загинуло. Пересівати нема чим через попередню викачку продподатку. Село хвилюється, іще ніколи в селян не було такого недовольства більшовиками…».
У 1929 році влада розгортає масову колективізацію, що нищить споконвічний уклад господарювання на селі. Кожна селянська родина змушена віддавати до колгоспу увесь свій реманент, коней, корів, овець.
Звичайно ж, відбувалась колективізація і в нашому районі. Згадує очевидець тих подій Хмелівський Антон Антонович, житель с. Власівка (нині Чубарівка): «Бідні люди записувались до колгоспу добровільно, а у кого було господарство: коні, корови, вівці – не хотіли іти до колгоспу. Активісти забирали у них худобу, одяг, речі. Конфісковані речі продавали з аукціону… а людей виселяли з своїх домівок за село, де вони повиривали собі землянки, в яких і жили».
Обдирали селян, наче липку.
Мав коня – то вже був з куркулів.
Супротивник – в Сибір, там крізь шибку
Скільки глянеш, - дроти таборів.
В таборах – той, що землю леліяв,
У буремні відстояв грудьми.
«Вождь великий» всю тундру засіяв
З України моєї кістьми.
Працьовитих, старанних, дбайливих, а тому заможних господарів зневажливо називали «куркулями» і знищували. Опорою колективізації стає сільська біднота, яка одержує можливість користуватися реквізованим майном заможних селян.
Про те, як проходило розкуркулення на території нашого району ми можемо дізнатися з рапорту товариша Авраменка до Чубарівського (Пологівського) райпарткому: «Семью Савченка Ивана выгнали из села. Всё хазяйство продали, и дом, и весь хлеб. Его самого раздели, разбули, сына его били, лицо измазали дёгтем, набили в рот золы. После всего этого выгнали не только со двора, а даже не разрешили им проживать в своём селе. Жена с грудным ребенком ночевала под загатами в непогоду. Предеседатель сельського совета хутора Зразкового говорил, что уполномоченные по хлебозаготовке ужасно издеваются над крестьянами, даже рот набивают табаком, привязывают на шею кресты с кладбища, водят по селу и смеются».
Таким чином, в Україні за період 1929-1931 років було ліквідовано 352 тисячі селянських господарств. Значну частину «розкуркулених» було вигнано з сіл та, навіть, районів; частину депортовано на Північ, Урал, в Сибір. Багато вивезених, насамперед, старі люди, жінки та діти гинуть.
Вже у 1931 році обсяги зерна, що залишились у селян після хлібозаготівель, не забезпечували необхідних потреб. У 1932 році в українському селі замість потрібних для харчування і фуражу 11-12 млн. тонн було залишено 2,7 млн. тонн зерна. Це неминуче вело до голодної катастрофи.
7 серпня 1932 року ЦВК СРСР ухвалив постанову «Про охорону майна держаних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної власності». Згідно цієї постанови, так зване розкрадання колгоспного майна, каралося розстрілом чи позбавленням волі строком не менше, ніж на 10 років. Навіть за кілька зрізаних у полі колосків голодуючих нещадно карали. Так, пологівець Сковородка Андрій Федотович був засуджений на 5 років ув’язнення за принесену з поля жменю колосків та 2 качани кукурудзи. Неадекватність провини та кари була настільки разючою, що у народі постанова отримала назву «Закон про 5 колосків».
15 листопада 1932 року Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалює рішення «Про паспортну систему та розвантаження міст від зайвих елементів». Скасовано всі інші види посвідчень. Запровадження цієї постанови не передбачало видачі паспортів селянам. Таким чином, їх повернули у стан кріпацтва. За деякий час директивою Сталіна забороняється виїзд селян з території УСРР. Українським селянам перестають продавати квитки на залізничний та водний транспорт, блокуються дороги до міст. Тих, хто намагається вийти з села хапають та повертають назад туди, де люди помирають з голоду.
Постановою від 20 листопада 1932 року влада запровадила натуральні штрафи – вилучення продовольства та худоби у господарствах, що «заборгували» хлібозаготівлі за непомірними до виконання планами. Це ще більше посилило голодну трагедію.
В цьому ж 1932 році постановою Політбюро ЦК КП(б)У в Україні вводяться так звані «чорні дошки», на які заносять колгоспи, артілі, села та, навіть, райони, що не виконують плани хлібозаготівель. Такі колгоспи чи села ніби ізолюють від усіх інших: господарства оточують збройними загонами, звідти вивозять усі продовольчі та насіннєві запаси, забороняється торгівля та ввезення будь-яких товарів. Занесення населеного пункту на «чорну дошку» ставало рівнозначним смертному вироку його жителям.
В Дніпропетровській області (до складу якої входив Запорізький округ) на «чорну дошку» було занесено 75 господарств. Безпосередньо в Чубарівському (Пологівському) районі на сумнозвісну «чорну дошку» потрапили наступні господарства: артілі «Авангард», «Червона зірка», ім. Сталіна та Войкова. Погані справи в колгоспах «Новий шлях», «Більшовицький прапор», «Революційна хвиля», про що щоденно публікували в районній газеті «Колективні лани» («Пологівські вісті»).
Навесні 1933 року настав час сіяти. Для того, щоб зберегти знесилену худобу сіяли власноруч. Але був план на використання корів при сівбі. Наприклад, у Воскресенському «Профінтерні» при плані 43, не запрягли жодної корови, за що постановили «голову колгоспу Межейка з роботи зняти, з партії виключити, віддати під суд…». І це не єдиний приклад. Не використав корів при сівбі колгосп «Гігант», запрягли лише 4, а план – 98. Колгосп «Червоноармієць» не впорався з сівбою. За це постановили «відібрати в нього 400 га орної землі і передати тим колгоспам, що впоралися».
Господарства району ледве закінчили посівну у травні, а вже були готові нові плани хлібоздачі на 1933 рік. І знову за невиконання планів хлібозаготівлі, здачі молока та м’яса на «чорну дошку» потрапили артілі «Авангард» та «Профінтерн», погані справи в Балочках та Ульянівці.
В той час, коли українці вмирали з голоду, влада продовжувала вивозити збіжжя за кордон, набуваючи коштів для індустріалізації. В Україні навіть працювали спиртозаводи, що переробляли зерно на горілку для експорту.
Для повного вилучення у людей останніх речей, цінностей було створено так званий ТОРГСИН – всесоюзне об’єднання по торгівлі з іноземцями (торговий синдикат). Тут можна було будь що (одяг, домашнє начиння, прикраси) виміняти на продовольство. У нашому районі жив дідусь Лободянка, який надавав абревіатурі ТОРГСИН іншого значення – «Товарищи! Опомнитесь! Родина Гибнет! Сталин Истребляет Нацию!».
За період 1932-1933 років в Україні загинуло від 7 до 12,5 мільйонів осіб. Люди пухли з голоду, падали знесилені хто де, вимирали цілими родинами. Траплялися навіть випадки канібалізму. З відчаю люди втрачали розум.
Близько 50% померлих від голоду становили діти. Для того, щоб якось допомогти їм в колгоспах та при школах організовували харчування. Один раз на день дітям давали гарячої баланди із води та кількох картоплин, а також по шматочку чорного хліба.
Для осиротілих дітей створювалися дитячі будинки. У нашому районі відомі три: на території Інженерненської, Воскресенської (Чапаєвської) сільських рад і в Чубарівці (Пологах). Тут, як і при школах, було одноразове харчування.
Проте радянська влада все замовчувала. Жодної офіційної згадки про цю жахливу трагедію. У свідоцтвах про смерть вказували фіктивні діагнози.
Для того, щоб якось заповнити спустошені голодом міста і села, у 1933 році було затверджено план переселень на Україну. Сюди прибувають 286 ешелонів переселенців з Росії та 61 ешелон з Білорусі. Всього – 22 тисячі родин і, відповідно, господарств.
У цьому ж 1933 році з’являється постанова ЦК ВКП(б) «Про поїздки по СРСР іноземних кореспондентів», згідно якої іноземці могли пересуватися по країні лише з дозволу міліції. Під час такого візиту екс-прем’єр-міністра Франції Едуарда Ерріо його маршрут в Україні був ретельно спланований. Керівництво влаштувало для нього показову екскурсію на околиці Києва, де вулицями ходили добре одягнені люди з хлібом в руках. А що ж було насправді?
Говорить людська пам'ять…
Мацюця Василь Федорович, 1928 року народження, село Воскресенка (нині Чапаєвка)
Пам’ятаю голод 33-го року. Зерно та продукти активісти ходили збирати будь-коли: чи вдень, чи вночі. Шукали зерно скрізь. У нас у сінях навіть викопали дві величезні ями, а раптом зерно там. Задню стіну хати знадвору обдерли лопатами, бо думали, що під глиною, якою обмазали саман, також може бути крупа, зерно. Ходили по дворах, городах, садках з довгими залізними штирями, якими перевіряли грунт, чи не закопане де зерно.
Пам’ятаю, як я тяжко захворів маленьким. Мати, вважаючи, що активісти не посміють турбувати хвору, лежачу дитину, вузлик з харчами сховала у ліжко до мене. Але перевіряючі скинули мене на долівку, а продукти - забрали.
Їли лободу, грицики, молочай. Мололи пусті качани кукурудзи і з тієї муки пекли хліб, млинці.
Недовінчаний Іван Федорович, 1923 року народження, село Григорівка
У 1932-1933 роках був великий голод. По хатах ходили «уполномочені» і запитували: «Є лишки? Нада здать державі. Треба помагать». Забирали всі продукти харчування, у кого що було. Перед приходом активістів мама заховала під піччю 2 відра кукурудзи і 1 відро квасолі. Завдяки цьому ми і вижили.
Пам’ятаю сусіда на прізвище Сало. Він був без руки і було в нього шестеро дітей. Так от всі вони померли від голоду. Нікому було вирити яму і поховати.
Шкабарня Любов Макарівна, 1923 року народження
На нашому кутку від голоду вимерло багато людей. Особливо мерли після зими, коли їсти було нічого. Ми з нетерпінням чекали тепла, коли із землі полізе зелена травичка, що була нашим спасінням. Хто мав висівки, той підмішував до них траву, пік хліб. А в кого зовсім не було нічого – варив юшку з бур’яну, їв бруньки дерев. Ловили та варили ховрахів, горобців.
Мовчан Марія Іванівна, 1928 року народження, село Григорівка
Пам’ятаю голод 1932-33 років. Неврожай був, забирали худобу і продукти харчування. Відбирали харчі активісти. Я була найстарша в сім’ї. Усього було п’ятеро дітей.
Почали вмирати люди восени 1932 року, а дуже багато померло у 1933 році.
У селі був дитячий садок, куди здавали, хто залишився без батьків. У нашій сім’ї вижила одна я. Сестри і брат загинули від голоду.
У 1932-33 роках з села ніхто не виїжджав. У город не пускали. Чули, що дорослі їли своїх дітей - мати казала, сама не бачила.
Мальцева Ніна Федорівна, 1922 року народження, село Петропавлівка (нині Тарасівка)
В 30-их роках мої батьки працювали у колгоспі «Більшовицький прапор», бо там давали трішки макухи, із якої вдома варили колотуху. Пам’ятаю, одного вечора тато приніс невеликий вузлик зерна, мама обережно на млинку протерла його і зварила нам юшку. Згадую, як у нас в колгоспі був комірник Галаш Прокіп Сафонович. І нам, маленьким, хто бігав біля колгоспної комори, він насипав у кишені трішечки зерна, висівок. Пам’ятаю я і нашого голову колгоспу Хохітву Павла Даниловича. Його сім’я дуже бідувала. Він, щоб якось підтримати своїх колгоспників, вирішив один раз на день готувати для них їжу. У великий казан вкинуть з кіло крупи та води. Помиї та і все! Але ж їли, бо хотілось…
Плевако Ганна Іванівна, 1917 року народження, село Петропавлівка (нині Тарасівка)
Я добре пам’ятаю, що голодували у 1932 році. Урожай хоч який, а був, але все забирали активісти. Їли ми тоді лободу, щирицю, качани з кукурудзи. Ходили на колгоспні поля збирати колоски і зерно. За це наказували. Їздили на конях з пльотками і били, якщо кого догонять, та забирали зібране.
Ми, старші діти, ходили з мамою в колгосп «Повстанець», помагать мамі полоть, пасли колхозну череду. А малі сиділи дома. І якось ми були на роботі, а коли прийшли, побачили, що їм зовсім погано. Получілось, що вони були голодні і наїлись зеленого абрикосу, який тільки нав’язався і дуже сильне було в них отравлєніє. Мої сестрички Люба і Олександра за 2 дні померли. Мама з батьком замотали їх худенькі тільця у ряднину і понесли на гробки. Там складали у ями всіх разом, бо копать окремо нікому було, і трошки прикидали землею. Так і поховали моїх сестричок. Маленького братика Василя, який був із сестрами і теж отруївся абрикосом, врятувала сусідка. Вона приносила по кухлику молока для нього і через це він вижив…
Основним творцем геноциду українського народу вважають Йосипа Сталіна та його найближче оточення: Молотова, Кагановича, Косіора, Постишева, Хатаєвича. Винуватцем голоду вважають і Власа Яковича Чубаря, нашого земляка, який на той час обіймав посаду голови ради народних комісарів України. Є документи та постанови за його підписом: «Про заходи щодо розкуркулення селян», «Про ознаки, за якими селянське господарство вважалося куркульським», «Про заборону надавати насіннєву допомогу колгоспам і радгоспам України».
Після закінчення голодного нищення українських селян на 12 з’їзді партії в 1934 році (так званий «з’їзд перемоги») секретар ЦК КП(б)У Постишев відзвітував: «1933 рік був роком розгрому української контрреволюції, націоналістичних елементів в Україні».
В Радянському Союзі заборона на інформацію про голод діяла аж до 1987 року.
У 2006 році Верховна Рада України прийняла закон про визнання Голодомору геноцидом. Була проведена кропітка робота, для того, щоб якнайточніше відтворити страшні реалії тих часів.
Щороку в листопаді ми вшановуємо пам'ять про тих, хто потрапив під злочинний експеримент тоталітарного режиму. Наш район за роки Голоду втратив до трьох тисяч своїх жителів, серед яких батьки та матері, брати і сестри, дідусі і бабусі. Вічна пам'ять усім, хто безвинно став жертвою нелюдського злочину.
В пам'ять про жертв Голодомору 1932-1933 років в кожній сільській раді встановлено пам’ятний знак. Всього в нашому районі їх 20. У 2009 році до 75-тих роковин Голодомору в Україні видана районна книга пам’яті «Пологівщина – маленький куточок великої трагедії».
Великий голод - вічний гріх.
З лихої прихоті й сваволі…
Той рік на нашу долю ліг
Мов згусток кров’янистий болю.
В руках, що виростили хліб
Не залишили і зернини.
Ні, рід наш в горі не осліп –
Ти все згадаєш, Україно.
Згадаймо все ми, щоб воздать
Близьким і дальнім людоморам.
…Хоч легше правду пам’ятать,
Та треба пам’ятать і горе…
«Саме як геноцид Голодомор, нарешті, закарбувався в нашій історичній пам’яті. Три чверті українців твердо переконані, що Голодомор був саме геноцидом українського народу, а кількість тих, хто не визнає цього, дуже швидко зменшується. В Україні, своїй державі, яка йде європейським шляхом, геноцид не повториться ніколи» - зазначив цьогоріч Президент України Петро Порошенко у своєму Слові.
І.П. Садова, директор КУ «Пологівський районний краєзнавчий музей» Пологівської районної ради Запорізької області