Цього року Пологівський район святкує поважну дату – 95-у річницю від дня заснування. Без 5 років сторіччя! Це значний термін, за який наш край розквіт та змінився. Як би не боліло, але за цей час зникали села, йшли у вічність видатні земляки, які зробили неоціненний вклад у розвиток Пологівщини. Однак, з іншого боку, без розвитку і змін не було б сьогодення. Згідно з архівними даними Пологівського районного краєзнавчого музею, у цьому році ювілейні 95 років відзначають також і три села Інженерненської сільської ради – Інженерне, Українське та Багате. Села молоді, тому історичних даних про них збереглося не багато. Однак, ті, що є, дають поживу для роздумів.
Коли ж святкувати?
Справа в тому, що різні джерела вказують різні роки заснування цих сіл. Так, наприклад, відома Вікіпедія говорить, що Інженерне утворилося в 1921 році, Українське - у 1923 році, а Багате – взагалі, у 1913-му. Така ж дата заснування села Інженерного вказана і в книзі «Історія міст і сіл Української РСР» (1970 рік). У статті «Еженедельника запорожских профсоюзов «Выбор» № 143 (январь, 1993 год)» теж зазначено, що «Інженерне, це село, розташоване на лівому березі річки Конки. Заснували село вихідці з села Басань у 1921 році».
Свою, відмінну від вищевказаних джерел, гіпотезу має наш сучасник, доцент кафедри історичного краєзнавства та допоміжних історичних дисциплін ЗНУ, автор «Історико-географічного і топонімічного словника» Юрій Князьков, який у своїх дослідженнях наголошує саме на 1923 році, як даті заснування всіх трьох вищезазначених сіл. Згідно з архівами нашого музею, 1923 рік теж зустрічається частіше.
З чого все починалося?
Як би там не було, село Інженерне залишається одним із наймолодших та колоритних сіл Пологівського району. Першими його поселенцями були вихідці з густо населених сіл Басані, Петропавлівки (нині Тарасівка), Семенівки. Вони оселилися вздовж річки Конки на землях колишнього німецького колоніста Фолькенштейна.
Як відомо, сучасне село Інженерне утворилося з трьох хуторів - Богодарівки, Кінських Вод та Інженерного. Останній хутір заселили робітники, які трудилися на чолі з інженером на будівництві залізничного моста. Нове й незнайоме слово «інженер» селянам так сподобалося, що ним назвали й своє нове поселення. До складу Інженерненської сільської ради, що утворилася у 1926 році, в різні роки входили села Новофедорівка, Новокарлівка, хутори Багатий, Павлівський, Український, Зелене Поле та інші.
Щодо цікавої назви
І по сьогодні в Інженерному є власна залізнична станція Челюскін. Це вантажно-пасажирська станція, яка знаходиться на рівні Запоріжжя-2 - Пологи на південній околиці села Інженерне. За інформацією з книги Михайла Богомаза «Станція називається» (1993 рік), залізнична станція відкрита у 1934 році та названа на честь героїчного криголаму «Челюскін», що носив ім’я відомого полярного дослідника Семена Івановича Челюскіна (1700-1760 рр.).
Колгосп-мільйонник та його трудівники
Одним із лідерів сільгоспвиробництва Пологівського району у 1960-80-ті роки був колгосп «Шлях до комунізму». Згідно з архівними даними музею, у 1963-1973 роках колгосп був одним з кращих в районі і області, неодноразово брав участь у Виставці досягнень народного господарства, де завжди займав призові місця. За досягнуті успіхи у виробництві зерна і продуктів тваринництва більше 20 колгоспників було нагороджено високими урядовими нагородами. В 1965 році колгоспу «Шлях до комунізму» було присуджено диплом І ступеня Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Протягом 22 років очолював господарство Никон Павлович Галюк. За багаторічну самовіддану працю і значний внесок у розвиток сільського господарства району у 1966 йому було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.
До речі, саме завдяки Никону Павловичу односельцям вдалося пережити страшне лихоліття голодомору 1932-1933 років. На той час голова колгоспу «П`ятирічка» Никон Галюк організував у власному будинку ясла-садок, де за дітьми колгоспників доглядали і годували гарячою юшкою. Серед врятованих дітлахів був і Михайло Лиходід (колишній голова виконкому Пологівської міської ради, Почесний громадянин міста Пологи).
А ви знаєте, що…
Добре ім’я Галюка увіковічили не тільки в пам’яті. Територія, яка відноситься до Пологівського лісомисливського господарства і розташовується біля села Інженерне, в народі називається Галюки. За розповідями старожилів, саме Никон Павлович доклав руку до виникнення цієї природної зони з густим лісом та ставком.
Найцінніший скарб - люди
Никон Галюк не єдина гордість інженерненців. Добре пам’ятають в селі Героя Соціалістичної Праці Івана Логвиненка та Героя Радянського Союзу Івана Чеберка, прізвища яких відомі не лише в нашому районі. Інженерне – ще й одне із сіл, де проживало дуже багато орденоносців, передовиків сільського господарства. Серед трудівників, нагороджених відзнаками - Любов Жукова, Василь Жуков, Пелагея Гонтар, Матрона Вольвач та багато інших відомих і шанованих людей.
Інженерненська сільська рада є малою Батьківщиною ще одного героя, яким ми пишаємося, - героя війни, льотчика-винищувача Володимира Денисенка. У 1922 році в Новофедорівку з Оріхівського району переселилася родина Денисенків. У цьому селі Володимир закінчив школу, поїхав на навчання до Запоріжжя. А потім
почалася війна. У свої неповні 24 роки старший лейтенант Володимир Денисенко за 24 особисто збитих літаки противника був нагороджений шістьома орденами і удостоєний звання Герой Радянського Союзу.
Важливі цифри
Після закінчення Другої світової війни не повернулися додому 244 вихідця з сіл теперішньої Інженерненської сільради. На честь загиблих земляків та воїнів-визволителів встановлено чотири пам'ятники. В 2013 році відреставрований військовий меморіал Слави в селі Новокарлівка.
Цікаві гості
Ідуть у вічність старожили і несуть у забуття згадки та легенди краю. Незважаючи на це, науковці продовжують вивчати історію Пологівщини. Знаходяться надзвичайно цікаві і вражаючі матеріали.
Наприклад, журналіст газети «МИГ» Володимир Шак під час написання газетної публікації вивчав прізвища перших поселенців Кінських Вод - Галюк, Мудрик, Безштанько, Полька, Гусятник, Пастернак, Павловський, Бублик, Лисенко. Зацікавився прізвищем Пастернак. Чи мають Консько-Водські Пастренаки відношення до лауреата Нобелівської премії з літератури, поета і прозаїка Бориса Пастернака? Виявляється так: пряме.
Як доказ, журналіст цитує дослідження «Сивашская одиссея»: «На территории хутора Конские Воды стоял дом агента по продаже зерна. Агентом был В. Пастернак, обедневший дворянин, сумевший сберечь свою усадьбу в период коллективизации и работавший районным уполномоченным по заготовке зерна. Был он родным дядей нобелевского лауреата, поэта и прозаика Бориса Пастернака, который в 1933 году приезжал в Конские Воды, чтобы спастись от голода. Будущий лауреат предлагал создать в местном клубе музыкальный кружок, сам отлично играл на гитаре. Но инициатива его не нашла поддержки, и он уехал. Его дядю в период оккупации немцы назначили старостой. Он лояльно относился к соотечественникам, упреждал вывоз молодежи в Германию. Люди Инженерного претензий к нему не имели. После отбытия наказания за сотрудничество с немцами, вернулся в село, где и был похоронен».
«Живі» свідчення про село Українське
Безперечно найцікавіші факти дізнаємося із розповідей наших земляків. Одним із них є Микола Іларіонович Солодкий, колишній залізничник та член ради ветеранів, уродженець села Українське. Він ділиться не тільки своїми згадками, але й переповідає розповіді батьків.
Пращури Миколи Іларіоновича по батьківській лінії прибули сюди із Полтавської губернії. «Дід чи прадід був козаком і служив іще з Сагайдачним. Після того як Катерина ІІ почала «ущімлювати» козацтво, він разом з кращим товаришем Григорієм Заворотинським, вирішили втекти «у Таврію» (так називали наш край на той час), - розповідає наш земляк. – Прибувши, вирішили оселитися по різні береги річки Токмачки (щоб не сваритись через межу, курей і т.д.). Хати зводили собі із очерету, обмазаного глиною і землею. Навідався до них і урядник. Він все записав, що вони мають, обміряв землю. І сказав, що тут, де Солодкий - буде Семенівка Катеринославської губернії, а там, де Заворотинський – Григорівка Таврійської губернії. Так і жили. Виростили дітей, працювали».
За згадками Миколи Іларіоновича, приблизно на початку 1920-х років людям почали давати земельні наділи на колишніх панських, поміщицьких землях. Люди освоювали отримані землі, утворюючи нові хутори, поселення. Батьки Миколи Солодкого отримали землю на території сучасної Інженерненської сільради. Там роздавали землі німецьких поміщиків.
«Коли люди зібралися і стали вирішувати, як назвати нове поселення, то хтось запропонував назву Дмитрівське, бо було багато Дмитренків. Але батько заперечив, сказав, що хутір Дмитрівський вже є біля Семенівки. І запропонував назву Українське», - додає чоловік.
Так село називається і в наш час. За спогадами Миколи Іларіоновича село Українське було квітуче і гарне, з широкою рівною вулицею. В усьому господарі підтримували порядок, навіть берег річки, де вирощували «прядиво» (коноплі), а потім їх вимочували, теж був розділений. Люди дбали не тільки про себе, а й про майбутнє. Тому навіть для поливу городів копали кожен собі копанку, а не брали воду з річки. Понад рікою висаджували верби і лозу, що потім використовувати в господарстві: з лози плели сапетки, кошики, а з верби виготовляли ярма для волів, коней.
Пам`ятає Микола Солодкий і рік, коли почалася Друга світова війна. Колгоспне майно почали швидко евакуйовувати. Молодь набирали копати окопи у Василівський район. Поїхав туди і Микола. Там пережив і перший авіаналіт. Було дуже страшно. Потім відправили копати окопи у Федорівку (звідти наступали вороги). Німці прийшли десь в жовтні, але в Українському не залишалися, а лише проїхали через село.
А як же село Багате?
Це мальовниче село теж має свою родзинку. Дослідники висувають гіпотези про те, що поблизу села Багате знаходилася Григорівська фортеця Дніпровської лінії укріплень. Принаймні, там її планували збудувати.
Дніпровська лінія укріплень добре відома як комплекс пам’яток фортифікації другої половини XVIII століття. Під час російсько-турецької кампанії у 1770 році імператриця Катерина ІІ підписала Указ про створення Дніпровської укріпленої лінії. Між Дніпром та Азовським морем на відстані 30 км одна від одної мали постати сім земляних фортець, які б захищали кордони імперії від набігів татар та забезпечили швидке освоєння південних земель. Відомо, що центральною із 7 фортець Дніпровської укріпленої лінії була Кирилівська фортеця, і саме з неї почалося освоєння та заселення території нашого краю.
У 1774 році війна з Туреччиною закінчилась і загроза розорення колишньої прикордонної зони Російської імперії відпала. Тому три фортеці Дніпровської укріпленої лінії так і залишилися недобудованими, а ті що вже збудували використовували не за призначенням. У 1799 році поблизу ліквідованої Кирилівської фортеці було засновано село Семенівка переселенцями з села Семенівка Полтавської губернії.
На території сьогоднішнього Пологівського району мала б бути збудована ще одна фортеця – Григорівська. За різними джерелами вона відома як Новогеоргівська фортеця, Новогеоргіївське укріплення, або ж Фортеця поблизу села Багате.
За інформацією посібника «Фортеці Дніпровської укріпленої лінії: рубіж на південних землях», річки Конка і Токмачка при злитті утворювали мис. Саме на ньому первинно мала постати Григорівська фортеця. Однак на військово-топографічній карті 1862 року вона позначена на правому березі Конки, на схід від запланованого місця. На сучасній карті - це ділянка поблизу села Багате Пологівського району.
Проектанти планували велике та складне фортифікаційне укріплення. Але у 1775 році недобудову залишили, хоча вже було вирито рів, насипані вали.
Про цю фортецю відомо дуже мало. Хоча існує план, позначення на картах, згадки в офіційних документах того часу, але залишки Григорівської фортеці так і не були знайдені. Дослідники навіть висувають думку, що фортеця так і не була збудована.
Кілька років тому вийшла стаття наукового співробітника Національного заповідника «Хортиця» Олега Тубольцева «Втрачені фортеці Дніпровської лінії», в якій дослідник шукає місце розташування Григорівської фортеці та знаходить нові матеріали, які дозволяють поглянути на проблему під новим кутом.
Тубольцев пише: «У 2010 році у фондах кабінету археології Запорізького обласного центру творчості учнівської молоді виявлено папку з документами відносно Григорівської фортеці. Документи (лист та дві схеми) датовано 26 березня 1966. Їх автор – житель села Білогір’я Оріхівського району, вчитель місцевої школи та директор музею – Завалій Іван Андрійович. Текст опису має заголовок «Про «городки» чи «кріпость» біля паперової фабрики Пологівського району».
У вказаному листі значаться розповіді місцевих жителів, які переповідають історії дідів-прадідів про «кріпость супроти турків». Завалій додає розповідь своїми спостереженнями та пошуковими описами місцевості.
За словами Олега Тубольцева, за всіма показниками знахідка являє собою цікавий документ із історії Григорівського укріплення Дніпровської лінії. Схожі описи та підтвердження деталей автор статті знаходить і в інших джерелах.
«Таким чином, є всі підстави вважати опис Завалія І.А. підтвердженням місця розташування Григорівської фортеці на правому березі Конки, між селами Багате та Новосілка Пологівського району Запорізької області. Сьогодні, під час польових досліджень із використанням супутникової та архівної зйомки, поки не вдалося знайти залишки валів фортеці. За описом Завалія І.А. вказано, що на 1966 рік пам’ятку розорано. Тому скоріш за все фортецю забудовано або повністю зруйновано. Але, поки не використано можливості сучасної аерофотозйомки, магнітозйомки, георадарної зйомки не можна вважати, що пошук фортеці залишається безперспективним напрямком».
Ось так по крупицях ми збираємо історію сіл Пологівського району. Кожен факт в умовах інформаційного вакууму здається надзвичайно важливим. Адже всі ми хочемо знати історію землі, на якій живемо. Це допоможе нам пізнати себе. Тому кожну розповідь, кожну статтю чи згадку про Пологівський район, особливо про села, на зразок Українського чи Багатого, ми дуже потребуємо і цінуємо. Хочеться говорити про них не тільки в рік їх ювілею, а постійно, знаходити нові свідчення, пам’ятати славетних земляків і пишатися своїм краєм.
Марія Андрющенко,
науковий співробітник комунальної установи
«Пологівський районний краєзнавчий музей»