Проголошення Соборності УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року - історичний акт об’єднання українських земель в одній державі. Подія основоположна для українського державотворення.
Акт Злуки 22 січня 1919 року увінчав столітні прагнення українців, розділених і поневолених Російською та Австро-Угорською імперіями, жити в єдиній незалежній державі.
Об’єднання українських земель відбулося з ініціативи і власної волі українців, а не було накинуто насильно зовнішніми чинниками. Акт Злуки 1919 року заперечує тези сучасної російської пропаганди про те, що єдність України - результат політики Леніна чи Сталіна.
Національна єдність – обов’язкова передумова успішного спротиву зовнішній агресії. Її брак в часи Української революції 1917-1921 років призвів до втрати державності, що в довготерміновій перспективі призвело до мільйонних втрат від Голодомору 1932-1933 років, репресій та війн.
Комуністичний тоталітарний режим намагався викорінити з історичної пам’яті події, пов’язані з проголошенням незалежності УНР і об'єднання УНР і ЗУНР в одну державу. Пам’ять про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину Українську державу зберігали мешканці Західної України й українська політична еміграція в країнах Західної Європи й Америки.
Перші масштабні відзначення свята Соборності відбулися на території сучасного Закарпаття 22 січня 1939 року. Таким чином закарпатці нагадали про волю українців, висловлену на з’їзді Всенародних зборів у Хусті 21 січня 1919 року про приєднання Закарпаття до Української Народної Республіки. Маніфестація 1939-го була найбільшою демонстрацією українців за 20 років перебування краю у складі Чехословаччини. В ній взяли участь понад 30 тисяч осіб, що з’їхались до столиці Карпатської України.
Ідея соборності України була ключовою для наступного покоління учасників українського визвольного руху у XX столітті 1920-1950 років. Головною метою боротьби Української повстанської армії було створення Української самостійної соборної держави.
У переддень 71-ї річниці проголошення Акта Злуки, 21 січня 1990 року, в Україні відбувся “Живий ланцюг” як символ єдності східних і західних земель України. Акція організована учасниками українського національно-демократичного руху стала однією з наймасовіших у тогочасній Центрально-Східній Європі. Понад мільйон людей, узявшись за руки, створили безперервний ланцюг від Києва до Львова. Захід засвідчив, що українці подолали страх перед комуністичним режимом і готові протистояти політиці комуністичної партії. Ця подія стала одним із провісників падіння СРСР і відновлення незалежної України.
Сучасна російсько-українська війна для українців є продовженням столітньої боротьби за державну незалежність. В ході сучасної російсько-української війни українські військові, так само, як і їхні попередники 100 років тому, відстоюють не лише незалежність, а й соборність України. В лавах Збройних сил України за цілісність нашої держави борються вояки, що походять з усіх її куточків. 100-ліття соборності України є приводом нагадати про єдність і неподільність українських земель, що окуповані Крим, Донеччина та Луганщина – це Україна.
Історична довідка
Ідея єдності всіх українських теренів “від Сяну до Дону” завжди була актуальною в українському інтелектуальному середовищі. З середини ХІХ століття ці твердження викристалізовуються у програмних документах різних політичних груп. Зокрема, вперше твердження про єдність багатомільйонного українського народу, поділеного між Російською та Австрійською імперіями, прозвучало 10 травня 1848 року в маніфесті Головної Руської Ради – першої політичної організації Галичини.
З кінця ХІХ століття соборність стала наріжним каменем ідеологічних декларацій, програм і маніфестів українських політичних партій. Ідею єдності українського народу розвиває Юліан Бачинський 1895 року в “Україна irredenta” та Микола Міхновський 1900-го в “Самостійній Україні”. В наступні десятиліття думка про соборність залишалась інтегральним чинником і чи не єдиним недискусійним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху.
Українська революція 1917-1921 рр. дала можливість нарешті реалізувати споконвічне прагнення українців отримати незалежну національну державу. Внаслідок перебування українських земель у складі двох імперій, українських національних державних утворень постало теж два. Першою на руїнах Російської імперії була проголошена Українська Народна Республіка, пізніше, вже в листопаді 1918-го на теренах колишньої Австро-Угорщини утворилася Західноукраїнська Народна Республіка.
На рубежі 1918-1919 років виникли сприятливі обставини об’єднати ці дві держави в єдину. 1 грудня 1918 року на залізничній станції Фастів між представниками ЗУНР і УНР було підписано “предвступний договір” (тобто попередній, чи прелімінарний) про злуку обох держав, їхні наміри щодо майбутнього об’єднання в одну державу. Статті угоди констатували, що, по-перше, ЗУНР заявляла про “непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою”. З іншого боку, УНР проголошувала, що вона дає згоду «прийняти всю територію і населення Західно-Української Народньої Республіки як складову частину державної цілості в Українську Народну Республіку». Тобто угода зазначала також те, що Республіка галичан отримує територіальну автономію в межах УНР. Грудневий договір у двох оригіналах (по одному для кожної республіки) міг бути опублікований за згодою урядів. Його підписали: від УНР – Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Федір Швець, Панас Андрієвський, від ЗУНР – Лонгин Цегельський і Дмитро Левицький.
Ратифікації Передвступного договору перешкодив несприятливий перебіг війни. Західноукраїнський уряд змушений був переїхати зі Львова до Тернополя, а згодом – до Станіславова. Там 3 січня 1919-го на першому ж засіданні Української Національної Ради одностайно затвердили “Ухвалу Української Національної Ради про злуку Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою”. Для її урочистого проголошення та завершення юридичного оформлення об’єднання двох республік до Києва було відряджено представницьку делегацію (36 осіб) на чолі з віце-президентом Національної Ради ЗУНР Львом Бачинським.
22 січня 1919 року в першу річницю проголошення Четвертого Універсалу в Києві на Софійській площі відбулися урочисті збори, на яких проголосили Універсал Директорії Української Народної Республіки про злуку із Західно-Українською Народною Республікою.
Церемонія розпочалася о 12-й годині промовою голови делегації ЗУНР, віце-президента УНРади Льва Бачинського. Потім Лонгин Цегельський зачитав вірчу Грамоту УНРади і Ради державних секретарів ЗУНР до Директорії, в якій були подані акти, що вели до злуки, зокрема Ухвала УНРади від 3 січня 1919 року про об’єднання ЗУНР і УНР. Щоб підкреслити присутнім представникам іноземних держав міжнародне значення даного акта, член західноукраїнської делегації Ярослав Олесницький прочитав його французькою мовою. Після цього Лев Бачинський урочисто вручив прочитану грамоту Голові Директорії. Прийнявши її, Володимир Винниченко привітав делегацію західних українців короткою промовою, в якій підкреслив історичне значення Акта Злуки.
Наступного дня, 23 січня, у приміщенні київського оперного театру (сучасна Національна опера України імені Тараса Шевченка) Трудовий Конгрес України, заслухавши й обговоривши згадані документи, схвалив їх. Ратифікувавши таким чином Універсал Директорії, Конгрес надав йому законного юридичного характеру. Президента УНРади Євгена Петрушевича незабаром обрали до складу Директорії. ЗУНР дістала назву Західна область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Розпочалася активна співпраця в економічній, військовій та культурних сферах.
Так, 24 січня 1919 року Директорія затвердила державний бюджет, проект якого розроблявся ще за Павла Скоропадського в 1918-му. Відповідно до того кошторису передбачалася допомога ЗОУНР в розмірі 6 мільйонів карбованців. 15 березня ухвалено низку законів, які також передбачали фінансову підтримку ЗОУНР. Зокрема, про надання 500 млн гривень на відновлення помешкань і будівель, зруйнованих війною, про одноразове асигнування в розмірі 120 млн гривень і, починаючи з 1 квітня 1919 р., по 30 млн гривень щомісяця на видачу пайків родинам мобілізованих стрільців.
У січні 1919 року до Галичини прибула, як військова допомога, І-а Дніпровська дивізія, котра в лютому-березні 1919-го брала участь у Вовчухівській операції. Однією з найбільш боєздатних частин, що прибули з Наддніпрянщини на допомогу галичанам у лютому того ж року, була артилерія київських Січових Стрільців, організована полковником Романом Дашкевичем. Також Директорія надала близько 60 бойових літаків, з яких утворили Літунський полк Галицької армії. У липні-вересні 1919 р. відбувся спільний похід Армії УНР та УГА, у напрямку Київ-Одеса.
28 січня 1919-го Трудовий Конгрес створив культурно-освітню комісію із законодавчими та контролюючими функціями в цій галузі, її секретарем обрали галичанина Івана Калиновича. 20 лютого комісія в листі до Міністерства освіти УНР наголошувала на необхідності ознайомлення з освітньою справою Галичини й передбачала сприяти зближенню української шкільної молоді усіх земель України.
Великим культурним здобутком у той час було створення Української республіканської капели на чолі з Олександром Кошицем. Вона давала концерти не тільки в Україні, а й гастролювала Європою. До її складу входили й галичани Микола Чайківський, Остап Вахнянин, Юрій Вінцковський, Роман Кирчів, Михайлина Орисик, Олександр Пеленський, Софія Колодіївна, а також Ольга Копачук із Буковини.
Об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу через низку причин не було доведене до кінця. Головна з них – скрутне становище, в якому незабаром опинилися Директорія та її уряд, що були змушені під натиском радянських військ залишити майже всю територію України. Не в кращій ситуації була й ЗУНР, перебуваючи у стані постійних військових дій з польським арміями. Практично Ухвала УНРади від 3 січня й Універсал Директорії від 22 січня 1919 року лише задекларували проведення державного об’єднання в майбутньому. Його мали закріпити Всеукраїнські Установчі збори, скликати які в тих умовах виявилося неможливо. До того часу встановлювався подібний до конфедеративного державний зв’язок між двома українськими державними утвореннями з окремими урядами, системами державної адміністрації й збройними силами. Ця організаційна окремішність збереглася навіть тоді, коли територія ЗУНР була повністю окупована польськими військами, а її уряд, разом із армією, опинився на території, контрольованій безпосередньо Директорією.
Разом із тим, хоча соборність України і не вдалося утвердити, Акт злуки залишився тією знаменною подією, що мала велике історичне значення для українського суспільства. Він задекларував перед усім світом неподільність українських земель, єдність і солідарність народу, став прологом до постання сучасної соборної суверенної України.
Цитати:
“Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, і як кожна нація, так і вона потребує національної волі для своєї праці й поступу... Для нас, свідомих українців, єсть один український народ. Україна австрійська і Україна російська однак нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу, і аби була у нас моральна міць, то ні нас не зможуть відірвати від Галичини, ні Галичини від нас, бо ідеї, духу розірвати на два шматки не можна, як нічим не можна спинити Дніпрової течії: вона завжди опиниться у морі, які б перепони не були”.
Із політичного маніфесту “Братства Тарасівців”. 1891 р.
“Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка”.
Із Універсалу Директорії УНР. 22 січня 1919 р.
“Світла Директоріє і Високий Уряде Української Народної Республіки! На цій історичній площі... стоїмо оце ми, законні й вольними голосами нашого народу вибрані представниками Західної України, а саме Галичини, Буковини і Закарпатської Русі, та доносимо Вам і заявляємо прилюдно перед усім народом України, перед усім світом і перед лицем історії, що ми ... власною волею хочемо і бажаємо обновити національно-державну єдність нашого народу, що існувала за Володимира Великого та Ярослава Мудрого, – до якої стреміли наші великі гетьмани Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко та Іван Мазепа. Від сьогодні Західна Україна лучиться з Великою Україною в одно нероздільне тіло, соборну та суверенну державу”.
Із промови голови галицької делегації Льва Бачинського. 22 січня 1919 р.
“Громадяне! Тільки тоді ми будемо кричати “Слава!” вільними грудьми, коли зміцнимо нашу владу, коли настане спокій нашій землі. Всі, як один чоловік, станьте плечем до плеча на оборону рідного краю від ворогів наших. Я як Отаман всього війська Українського кажу вам, що зо всіх боків оточені ворогами. Не слів, а діла чекає від вас Українська Народня Республіка. Доведіть своєю чесною роботою свою любов до неї, доведіть, що ви гідні сьогодняшнього свята. Я сам буду кричати з вами "Слава!", коли ні одного ворога не буде на нашій території. Перед вами пройшло Українське Республіканське Військо, котре не щадить свого життя й сил у боротьбі з ворогами. Допоможіть же і ви йому одежою, харчами. Підтримайте ж Республіку, котрій ви кричите “Слава!”, не словом, а ділом”.
Із виступу Симона Петлюри, члена Директорії УНР. 22 січня 1919 р.
“По злуці українських земель кожний ворог стає спільним українським ворогом і проти його посягань повинні спільно стати всі українці. В українсько-польській війні поможе Велика Україна галичанам одягом і воячим приладдям. Дещо вже переслалося, багато що поспіє, а в потребі прийдуть брати з-над Дніпра, щоб відперти спільно ляцького наїзника, щоби спільно пролитою кров’ю звільнити на ділі соборність усіх українських земель…”
Із промови міністра УНР Микити Шаповала в Золочеві перед вояками УГА. Січень 1919 р.
“Український народе! Українські повстанці! День 22 січня - це наше найбільше національне свято, свято - Самостійної й Соборної Української Державності! Ідеал 22-го січня - це наш всенародний ідеал, наше прагнення і наша ціль! Присягаємо, що не зложимо зброї, не перервемо боротьби, не завернемо з шляху Національної Революції, доки знову не здійснимо цього Великого Святого Ідеалу, доки не здобудемо Української Незалежної Держави!”.
З наказу ОУН, виданого до 22 січня 1946 р.
“Це перша спроба публічно відзначити роковини української самостійної соборної держави, “поклонитися УНР і ЗУНР”. Живий людський ланцюг має, за задумом його ініціаторів, символізувати єдність західних і східних земель України, єдність духовної культури українського народу, єднання церков, а головне – показати наскільки населення республіки підтримує Рух.
Переконати лідерів НРУ у недоцільності організації живого ланцюга, його безплідності не вдалося. Вони наполягають на проведенні цієї акції і мають намір звернутися до партійних і радянських органів за допомогою в її здійсненні”.
Із записки ідеологічного відділу ЦК Компартії України про плани політичних акцій НРУ на січень 1990 р. і заходи щодо їх нейтралізації.