В історії людства зафіксовано і описано понад 15 тисяч війн, які беруть свій початок ще зі Стародавнього світу. Вони несли з собою людські і матеріальні втрати, розруху, голод, епідемії. Та не було страшнішого лихоліття за Другу світову війну, полум’я якої палахкотіло 6 років – з 1 вересня 1939 по 2 вересня 1945 року, і охопило 61 державу. Це – понад 80% жителів планети.
Уперше в історії було використано небачену кількість військової техніки: 653 тисячі літаків, 287 тисяч танків, понад 1 млн. артилерійських гармат, більш як 5 млн. кулеметів, 53 млн. одиниць стрілецької зброї. Загальна кількість коштів, поглинутих Другою світовою війною, становить чотири трильйони доларів. Та найбільше вражають людські втрати, які досягли від 60-ти до 90-та млн. чоловік. Половина з них – представники колишнього Союзу Радянських Соціалістичних Республік.
Перемога над Радянським Союзом повинна була відкрити Німеччині шлях до досягнення світового панування. Тому влітку 1941 року Друга світова війна упевнено наблизилась до його кордонів, поклавши початок найкровопролитнішому і найжорстокішому періоду в історії нашого народу – Німецько-радянській війні, яку у радянській та сучасній російській історіографії називають Великою Вітчизняною.
Це на світанку сталося колись:
Стривожений, із муками і жалем
Світ стрепенувся, кров’ю вмить заливсь,
Защемів болем, плачем, і печаллю…
З перших днів вторгнення вермахту на територію Радянського Союзу Україна стала ареною запеклих бойових дій. З червня 1941 по жовтень 1944 на території нашої держави воюючі сторони провели 29 із 76 стратегічних наступальних і оборонних операцій, розгромлено майже 61% сухопутних сил німецької армії. Тут відбулися і перші великі битви на Східному фронті Другої світової війни – Волинська танкова, оборона Києва, Одеси, Севастополя та два великі оточення – Уманське і Київське (найбільше в світовій історії). З Україною пов’язані основні вирішальні події на радянсько-німецькому фронті.
Німецькі війська та їх союзники протягом року окупували територію України (з червня 41-го по липень 42-го).
У цій війні загинув кожен п’ятий українець, населення скоротилося із 41 мільйона до 27 мільйонів осіб.
У 1941 році на схід було евакуйовано 3,5 мільйонів мешканців України. Гітлерівцями було вивезено на роботу до Німеччини
2,4 мільйонів осіб. Прямі економічні збитки Радянської України становили 285 мільярдів крб. (це 42 % від усіх збитків, завданих Радянському Союзу). Частково або повністю було зруйновано 714 міст і селищ міського типу, 28 тисяч сіл, 16 тисяч 150 промислових підприємств, 2 мільйони будинків, 1 тисяча 916 залізничних станцій, 27 тисяч 725 колгоспів, 1 тисячу 227 МТС, 873 радгоспи, 18 тисяч лікарень, поліклінік і медпунктів, 32 тисячі 930 шкіл, технікумів, училищ, інститутів та університетів, науково-дослідних установ. На Схід вивезли 550 найкращих промислових підприємств України, які після війни не повернули у рідні міста. Друга світова війна повністю змінила етнічне обличчя українського суспільства.
Тож, найпершими ворожий удар отримали прикордонники, які стали грудьми на захист Батьківщини. Серед них були і наші земляки: Іван Гулий, Григорій Безверхий, Сергій Потоцький, Олександр Чернов, Юрій Мальцев. В нашому районі відбулися мітинги на підприємствах, в установах і колгоспах, на яких трудівники заявили про свою готовність стати на захист Батьківщини. Вже у перші дні війни на фронт пішли більше 400 пологівців. Одночасно з мобілізацією у Червону Армію у Пологах були створені: народне ополчення, до якого записалось близько 12 тисяч чоловік, та винищувальний батальйон для охорони об’єктів.
З 19 серпня по 3 жовтня 1941 року на Пологівщині тривала евакуація населення та підприємств району на Схід країни в Сталінградську (нині Волгоградська), Саратовську, Ростовську та Орджонікідзівську області. Швидкими темпами вівся демонтаж промислового обладнання і його відправка в тил. Разом з обладнанням виїздили спеціалісти і кращі робітники з сім’ями, щоб в найкоротші терміни відновити промисловість. Лише за один день зі станції Пологи відправили 1256 вагонів з вантажем та людьми. Евакуація проходила у складних умовах. Ворожі літаки постійно з’являлися над залізничним вузлом станції Пологи і бомбардували його.
А 5 жовтня 1941 р., о 15 годині, на Пологську землю ступила нога ворога. Була створена німецька військова комендатура, яка розмістилася в колишній лікарні. Міську поліцію очолив Іван Овсяник, який особисто проводив арешти, облави, допити та катування арештованих. У початковій школі (на сучасній вулиці Магістральній) була розміщена школа поліцейських. У приміщенні пологового відділення лікарні влаштована жандармерія. У Чубарівці (нині Федорівці), в будівлі колишньої агрономічної і середньої школи, розмістилася спеціальна команда «СС» (Айнзатцкоманда-12) чисельністю 200 чоловік.
В окупованому районі німці створили табори для військовополонених, до яких зганяли бійців армії генерала Смірнова та працездатну молодь для відправки на примусові роботи до Німеччини. Знаходилися ці табори на території колгоспу «Аврора», теперішньої друкарні та на території КООП «Універмаг» по провулку Станційному. Умови утримування там полонених були нелюдськими – їх морили голодом, били, катували, за наближення до огорожі – розстрілювали. Місцеві жителі, дивлячись на страждання полонених, як могли допомагали їм – перекидали через огорожу їжу, одяг. Деяким навіть допомогли втекти.
Всіляко чинили опір окупантам місцеві патріоти, члени чотирьох підпільних груп, що діяли в нашому районі: у м. Пологи, станції Магедово, селах Чапаєвка (нині Воскресенка) та Новофедорівка. Вони проводили економічні і політичні саботажі, вели масову роз’яснювальну роботу серед населення. Так, машиніст паровозного депо, Федір Кубах, зберігав рацію, яку залишила одна з радянських частин. Знаючи пароль для зв’язку, він збирав та передавав інформацію про дислокацію фашистських військ на залізниці. Дізнавшись про це, гестапівці арештували Федора Кіндратовича та його дружину Наталію Микитівну. 15 лютого 1942 року подружжя Кубах було розстріляне в стінах гестапо. За цей мужній вчинок відважного залізничника було нагороджено медаллю «За відвагу» посмертно.
Не встигла евакуюватися і жителька села Решетилівське Ївга Славна. Це була чесна, працелюбна жінка, яка користувалася повагою серед односельців. Вона підтримувала їх віру у швидке повернення радянських військ. За антифашистську пропаганду її було схоплено. Не витримавши жорстоких катувань, Ївга Аврамівна померла. На могилі, де вона похована, в центрі села встановлено пам’ятник.
Не повернувсь із гестапо Кузьма Гузенко (колишній учасник повстання на броненосці «Потьомкін»). За саботаж на залізниці були розстріляні Микола Довбня та Пантелей Гринь.
Кількатижневих катувань зазнав Ведмедовський Іван Васильович, вчитель історії Чапаєвської школи, член підпільної групи. Немилосердність агресорів він описував у своєму щоденнику, який опублікували у книзі «Говорят погибшие герои» після закінчення війни.
Небачену агресію есесівці виявляли до людей єврейської та циганської національностей. У селі Красноселівка Чубарівської сільської ради в лютому 1942 року фашисти розстріляли і повкидали до силосної ями близько 100 чоловік євреїв. Цього ж року, на околиці міста Пологи, знищено близько 700 осіб циган та євреїв, з яких 165 – діти. В селі Межиріч, що на території Новоселівської сільської ради, в 1943 році розстріляно єврейські родини Шрайберів, Циперів, Певзнерів.
Чужинці мали намір панувати на наших землях вічно. Враховуючи великий економічний потенціал нашого регіону, на початку серпня 1942 року генерал-комісар Дніпропетровська К. Зельценер видав наказ про створення Положської області і виділення її зі складу Запорізької. З вересня 1942 року в Пологах виходить друком газета «Нове життя». Її редактором був німецький перекладач А. Рауш, а передові статті надходили з Берліна від міністерства Сходу.
Тяжким злочином окупантів була відправка працездатної молоді на примусові роботи до Німеччини. Таких людей називали остарбайтерами, що в перекладі з німецької – «робітник зі Сходу», а точніше – з Радянського Союзу. За період окупації з Пологського району було вивезено більше 8 000 юнаків та дівчат, яких перевозили товарними вагонами. Прибуваючи на чужину, вони потрапляли у так звані розподільчі табори, де їх оглядали та відбирали для роботи у сільському господарстві, на заводах та підприємствах.
Так, 1942 року 16-річний Іван Плетінь із села Пологи був вивезений до Німеччини на примусові роботи у місто Бург-Дітмаршен. Там за антифашистські висловлювання в 1943 році його відправили в концтабір Ноєнгамме, де він працював у складі різноманітних робітничих команд. Наприкінці квітня 1945 року, коли до концтабору підступали американські війська, Івана Плетіня, разом з іншими в’язнями табору було переведено на корабель «Кап Аркона». Це судно зазнало бомбардування, під час якого загинула більша частина в’язнів. Іван залишився живим і згодом повернувся на Батьківщину.
Гіркоту остарбайтерського життя відчуло на собі і молоде подружжя – Андрій та Галина Фесенко з хутора Вишневого, яких у 1943 році вивезли до Німеччини в місто Мільдорф. На чужині Галина завагітніла, та бауер все одно примушував її тяжко працювати, адже необхідно було доглядати велике господарство. Не змирившись з цим, Андрій заступився за дружину. За непокору його відправили до концтабору Бухенвальд. Від голоду, холоду та тяжкої праці красивий кремезний юнак перетворився на старого, худого та кволого чоловіка, вага якого була лише 47 кг. Знесилених в’язнів есесівці залишали помирати на подвір’ї табору. Серед них був і Андрій. З останніх сил він тримався за життя. У травні 1945 року американські війська звільнили його та інших полонених, після чого відправили їх до шпиталю. Далі була військова строкова служба. І лише у 1947 році Андрій повернувся додому. Подружжя зустрілося, коли їхній доньці Галині виповнилося вже три роки.
17-річну Любов Долю із села Тарасівка також вивезли на примусові роботи до Німеччини. Було все: і голод, і холод, і важка праця, і знущання – але негаразди не затьмарили світлого почуття душі юної українки. Вона зустріла Якоба Крьонінга, що також був на примусових роботах. Молоді люди покохали один одного. Якоб Крьонінг був родом із Нідерландів. По закінченню війни він повіз Любу на свою батьківщину. Згодом вони одружилися та щасливо прожили разом усе життя, виховали сина Хета. Неодноразово приїздила Любов Яківна зі своєю родиною в Тарасівку, і навіть заповіла сину поховати її саме в рідному селі. Це прохання матері Хет виконав. Щороку навідується він в с. Тарасівку Пологівського району, віддаючи шану померлим батькам, адже в Тарасівці поховані і українка Люба, і нідерландець Якоб.
В своєму прагненні захищати Батьківщину не поступалася і молодь допризовного віку, яка штурмувала райкоми партії і військкомати з проханням направити їх у діючу армію. Військова рада ЦК Комсомолу України 25 липня 1942 року прийняла рішення сформувати з добровольців 38 окремий комсомольський інженерний полк, для використання його на будівництві оборонних укріплень, одночасно проводячи військову підготовку підрозділів полку. Станом на 30 серпня 1942 р. з Пологського району записалося близько 300 чоловік, серед них були і учні 9 класу Кінсько-Роздорівської середньої школи. Лише за 10 днів молодь мала оволодіти основами підривної справи: розчищати та мінувати поля; виготовляти макети танків та іншої військової техніки, необхідні для того, щоб пускати ворожі війська у хибному напрямку.
Серед учасників комсомольської штурмової бригади був Терентьєв Михайло Іванович, який служив сапером. Після війни він вступив до медінституту на хірургічний факультет. Згодом працював у вузловій лікарні станції Пологи хірургом та обіймав посаду головного лікаря.
Пологівці допомагали Червоній армії чим могли, керуючись гаслом «Все для фронту, все для перемоги!». Із своїх нехитрих пожитків збирали посилки фронтовикам: відсилали теплі речі, в’язали шкарпетки, збирали тютюн, мило, сухофрукти. В 1943 році створений фонд оборони, до якого люди здавали цінності, гроші. Ці кошти йшли на будівництво військової техніки. Загалом, пологівчани здали 1 млн. 800 тис. карбованців, на які був побудований літак-винищувач. До речі, він виявився досить успішним, жодного разу за час війни його не було збито. А льотчик Олександр Новіков згодом став Героєм Радянського Союзу. Після закінчення війни в газеті «Колективні лани» була надрукована подяка пологівцям від Генерального секретаря за збір коштів.
У війни не жіноче обличчя. Добровільно йшли на фронт не лише чоловіки, а й жінки, які переважно були радистами, санінструкторами, розвідниками. Це Антоніна Мірошниченко (загинула у Ростовській області); Марія Шишкіна, Олена Біла, Олена Люта, Поліна Кащенко. В бою на Чудському озері санінструктор Олена Зуєвська винесла з поля бою та перев’язала 45 воїнів, а ще десятьом допомогла дістатися шпиталю. За проявлені мужність і відвагу її нагородили орденом «Слава» ІІІ ступеня.
11 вересня 1943 року війська Південного фронту під командуванням генерала армії Родіона Малиновського і Південно-Західного фронту під командуванням генерала армії Федора Толбухіна ступили на територію Запорізької області.
Жителька Кінських Роздор Катерина Сур згадує, з якою надією та радістю в селі у вересні 1943 року вслухалися вони в наближення артилерійської канонади, бо знали, що це йдуть наші воїни-визволителі.
Звільнення Пологського району тривало з 14 по 19 вересня 1943 року. У ньому брали участь бійці 295-ї стрілецької дивізії під командуванням полковника Олександра Дорофєєва. Воїни 1038-ого стрілецького полку одержали завдання розвивати наступ у напрямі села Чапаєвки та міста Пологи, 1040-й та 1042-й полки – на Кінські Роздори та Семенівку.
Під час вигнання нацистських окупантів з території Пологського району смертю хоробрих полягли 2509 чоловік, у боях за місто загинули 95 осіб.
Звільнення України від загарбників відбувалося в 1943-1944 роках. Важливе значення для звільнення українських земель мала битва за Дніпро. А 6 листопада 1943 року військами 1-го Українського фронту під командуванням генерала Миколи Ватутіна було звільнено Київ.
7 лютого 1944 року була звільнена Запорізька область. У боях за звільнення області брали участь і пологівці: Костянтин Никон, Григорій Богуславський, Петро Польський, Петро Кравченко.
Радянське командування силами чотирьох Українських фронтів, які налічували понад двох мільйонів осіб, здійснило серію блискучих наступальних операцій, в ході яких 28 жовтня 1944 року було остаточно звільнено Україну. Серед учасників її визволення були і пологівці: Артем Храпун, Анна Сокіл, Микола Новиков, Зоя Тоцька, Федот Шевченко.
Після вигнання ворога з української землі бойові дії перемістилися на територію Центральної та Південно-Східної Європи. Війська 1-ого Українського фронту визволяли від нацистських окупантів польські землі, а у квітні-травні 1945 року, разом з Білоруськими фронтами провели Празьку операцію, у ході якої був завершений розгром фашистської Німеччини, штурмували Берлін. 2-ий, 3-ій, 4-ий Українські фронти взяли участь у звільненні від гітлерівської окупації Румунії, Угорщини, Болгарії, Югославії, Австрії, Чехословаччини. Війська 2-ого Українського фронту брали участь і в розгромі Квантунської армії Японії на Далекому Сході.
2 вересня 1945 року був підписаний Акт про повну капітуляцію Японії, згідно з яким останній агресор цієї війни припинив військові дії і звільнив військовополонених та цивільних осіб. Саме цього дня громадяни всього світу відзначають День закінчення Другої світової війни.
Український народ у складі антигітлерівської коаліції зробив величезний внесок у перемогу над нацизмом, направивши у радянські збройні сили близько 9 мільйонів чоловік, з яких майже 10 з половиною тисяч – вихідці з Пологського району. 6630 пологівців нагороджено бойовими орденами та медалями. За мужність і відвагу, проявлені в боротьбі проти загарбників 2072 українці удостоєні найвищої військової відзнаки того періоду – звання Героя, серед яких – семеро наших земляків:
1) Осипенко Олександр Трохимович, помер у 1939 році, беручи участь в бойових діях на лінії Маннерґейма під час біло-фінської війни;
2) Навроцький Михайло Олексійович, штурман бомбардувальної авіації;
3) Швачко Яків Якович, служив на Чорноморському флоті, брав участь у 225-ти бойових виходах у море;
4) Денисенко Володимир Гурійович, льотчик винищувального авіаполку;
5) Тернавський Іван Антонович, артилерист 5-тисотого артилерійського полку;
6) Чеберко Іван Іванович, понтонер 5-го окремого важкого моторизованого понтонно- мостового полку 65-ї армії;
7) Мережко Лука Степанович, командир батареї зенітно-артилерійської дивізії Українського фронту.
Шість років, 2190 днів і ночей, 53 тисячі годин ішли воїни вогненними дорогами війни, нелегкими шляхами до Перемоги. А вона, ця велика Перемога, увійшла в історію знаковою віхою, стала важливим кроком до осмислення людством свого суспільного буття, кроком до світу, в якому мир постає як головна цінність.
Пам'ять… Вона нетлінна і вічна. Вона дивиться на нас зі старих світлин, з тих речей, які передали музею колишні фронтовики і не дає померкнути жодній героїчній сторінці історії перемоги над нацизмом.
Пам'ять про полеглих воїнів-визволителів, воїнів-земляків, які віддали своє життя у битвах за рідну Пологівську землю є священною і непорушною для кожного з нас. Вона увічнена у 140-ка меморіальних комплексах, пам’ятниках, обелісках, у назвах вулиць нашого району, та, найголовніше, у наших серцях.
Н. Колісник, науковий співробітник Пологівського
районного краєзнавчого музею