Виступ Президента Петра Порошенка на жалобній церемонії з ушанування пам’яті жертв Бабиного Яру
Дорогі співвітчизники!
Шановна єврейська громадо!
Панове високоповажні гості з усіх країн!
Сьогодні ми зібралися, щоби ще раз із глибоким болем згадати і відчути трагізм cторінок минулого. Минулого, до речі, не такого вже й давнього… Важко повірити, що таке масове й жорстоке вбивство сталося не в темні віки дикого середньовіччя, а посеред двадцятого століття – цивілізованого, освіченого, європейського.
Події, які ми сьогодні скорботно згадуємо, належать одразу до кількох великих книг: історії України, історії Другої світової та історії єврейського народу.
«Бабин Яр – це трагедія всього людства, але сталася вона тут на українській землі. І тому українець не має права забувати про неї так само, як не має забувати про неї і єврей. Бабин Яр – це наша спільна трагедія, трагедія, перш за все, єврейського і українського народів», - це думка великого українця Івана Дзюби. Вимовлена вона п'ятдесят років тому, коли тільки за слово «єврей», сказане в цьому місці, могли й ув'язнити.
Бабин Яр – це братська могила невинних мирних людей різних національностей: євреїв, українців, росіян, ромів та багатьох інших.
Але всі ми чітко розуміємо, що Бабин Яр – це одна із найглибших ран, один із найважчих спогадів про Голокост, про цю безпрецедентну в історії людства катастрофу, про спробу фізично винищити весь народ із корінням, заглибленим в Біблію. У цьому сенсі з Бабиним Яром співмірний хіба що Аушвіц.
Євреям нацисти ставили в провину сам факт їхнього існування. У Бабиному Яру було вбито практично всіх євреїв Києва, всіх які залишилися в місті, хто не пішов на фронт і не виїхав в евакуацію. Тому зрозуміло, що жертвами в основному були літні люди, жінки, малі діти.
Буквально днями почув дуже зворушливу розповідь про п’ятирічного єврейського хлопчика, який дорогою смерті весь час питався у мами: «Мама, ну чому ти мене туди ведеш? Я ж зранку тебе слухався і з’їв всю кашу, а ти мені обіцяла, що нас не вбиватимуть».
Уявіть собі близько півтора мільйона українських євреїв знищено нацистами. Це – чверть усіх світових жертв Голокосту. Голокост – трагедія планетарного масштабу. Це – злочин не лише проти окремого народу, а супроти всього людства.
В роки Другої світової війни українці теж зазнали багатомільйонних втрат, і ми дуже добре знаємо, як роками й десятиліттями болять серця й душі за полеглими рідними й близькими.
Немає родини в Україні, яка б не постраждала під час Другої світової війни.
Тому в Бабиному Яру буде створено Меморіал Голокосту. Сьогодні зранку я оприлюднив цю ініціативу і дуже дякую за потужну підтримку, за той відгук, яку вона одразу ж знайшла у серцях багатьох.
Несила переповідати, як все тут відбувалося 75 років тому. Втім, а чи є взагалі потреба в словах, коли тут і досі стогне земля, плаче небо, тремтять дерева? Коли й донині чути зойки мертвих, пам’ять яких прошу всіх присутніх, і не лише тут в Бабиному Яру, а й всіх, хто нас дивиться, вшанувати хвилиною мовчання.
Шановні пані та панове!
У Талмуді сказано: «Хто погубив хоча б одне життя – погубив цілий світ, а той хто врятував хоча б одне життя – цей світ врятував». Тому в пам’яті насамперед залишаться численні приклади солідарності зі своїми єврейськими сусідами та земляками. Понад двом з половиною тисячам українців Яд ва-Шем присвоїв звання «хасідéй уммóт га-олáм» - високе звання Праведників народів світу.
Хоча смертна кара загрожувала тоді кожному, хто рятував євреїв. Протягом останнього десятиліття сотні українців заслужено отримали від незалежної України високі державні нагороди за спасіння співвітчизників від Голокосту.
Сотні осіб названі «Праведниками Бабиного Яру». Першим серед них став православний священик Олексій Глаголєв та члени його родини.
На мою думку, дуже промовистим є приклад подвижницької діяльності митрополита Шептицького – духовного пастиря, українського націоналіста і гуманіста, який писав, що «найвищий ступінь любові – віддати життя за брата, бо кожен ближній є братом і членом людської родини». Стараннями владики Андрея та його брата архімандрита Климентія сотні євреїв знайшли прихисток у греко-католицьких монастирях Галичини. Серед врятованих Шептицькими – маленький хлопчик Адам, який згодом стане міністром закордонних справ Польщі Ротфельдом. І львівський рабин Давид Кахане, який напише пізніше в «Щоденнику львівського гетто», що лише сам погляд митрополита додавав упевненості: «Залишайся, тут тобі допоможуть, і нічого з тобою не станеться».
Нам є ким пишатися. Нам українцям. Проте були й такі, за кого боляче й соромно, і цього теж не викреслити із національної пам’яті. Такі, яких мав на увазі Зеєв Жаботинський, людина, яка народилася в Україні, коли писав, що кожен народ «має право мати своїх мерзотників». З цього приводу минулого року я недвозначно висловився, промовляючи в Кнесеті, і мої оцінки – в силі. Колабораціоністи залишили свій слід майже в усіх окупованих нацистами країнах Європи, але ж не вони уособлюють свої народи!
А хтось був просто байдужим… Очевидно, що масштаби Голокосту могли би виявитися меншими, якби на нього не намагалися заплющити очі, якби не стримували єврейську імміграцію. Про все це з гіркотою розповідала в своїх мемуарах також уродженка України, майбутній прем’єр-міністр Ізраїлю Голда Меїр.
Багато хто зміг би врятуватися, якби світ демонстрував належну солідарність, якби уряди більшості країн того часу не зачинили холоднокровно двері перед євреями.
Урок Бабиного Яру – це нагадування про страшну ціну політичної та моральної короткозорості. Це – спомин про те, що потурання агресору лише розпалює апетит. Подібного роду трагедії неможливі в умовах демократії, вони властиві лише авторитарним та тоталітарним режимам. Для цих режимів життя – ніщо, а люди – лише гвинтики в смертоносній машинерії диктаторів-параноїків.
Я багато розмірковував над тим, чому протягом багатьох років радянська влада спочатку замовчувала трагедію Бабиного Яру, а потім намагалася розчинити його єврейську складову в загальному мартирологу Другої світової. Чи не тому, що Сталін у глибинах своєї чорної душі підтримував так зване остаточне вирішення єврейського питання? Щойно після перемоги над нацизмом гільйотина репресій запустилася знову, першими, на кого впало її лезо, був Єврейський антифашистський комітет, так звані «безродные космополиты» та «врачи-вредители». Лише смерть Сталіна врятувала євреїв СРСР від депортації, подібної тій, яку пережили кримські татари та інші етноси.
До речі, саме сьогодні Верховний суд Росії ухвалив ксенофобське рішення про заборону Меджлісу. Так от справа Сталіна живе.
Наступники вождя зберегли антисемітизм як елемент державної політики. Але замість політики фізичної ліквідації зробили ставку на знищення єврейської ідентичності як такої. При цьому десятиліттями Москва постачала й постачає зброю тим, хто мріє скинути Ізраїль в море.
Отже, трагедія Бабиного Яру – це попередження усьому людству, що будь-який режим, який має за ніщо права та свободи людини, несе в собі загрозу для самої людяності. Нашим моральним обов’язком є точно не допустити повторення злочинів проти людства та людяності.
Така перспектива, на перший погляд, виглядає нереальною. Але якщо лідери деяких країн в основу своєї політики кладуть боротьбу за так звану історичну справедливість, якою полюбляв обґрунтовувати свої злочини сам Гітлер… Якщо міжнародне право знову розтоптане чоботом агресора… Якщо теперішня ООН інколи нагадує тогочасну Лігу Націй… Якщо анексію Криму в зворотному перекладі на німецьку російська пропаганда прямо називає аншлюсом…
Якщо все так, то де гарантія, що ми застраховані від повторення інших трагічних сторінок недавнього минулого? Особливо, беручи до уваги сплеск релігійної, расової чи національної нетерпимості, рецидиви антисемітизму навіть у тих країнах, де всі ці ганебні явища, здавалося б, давно й безповоротно викорінені? І хіба не може не турбувати повсюдне зростання популярності ультраправих ксенофобських політичних сил?
Шановні пані та панове!
Трагічні події минулого вимагають від нас виховувати нові покоління на принципах поваги до людської гідності, толерантності. Саме так ми чинимо у нас, в Україні. У нас сформувалася політична нація, яка на засадах патріотизму, пережитого минулого, непростих викликів сучасності і віри у спільне європейське майбутнє міцно згуртувала людей різних етносів, мов і сповідань. Згуртувала навколо основоположних цінностей – свободи, незалежності, демократії, прав людини.
Єврейська громада пліч-опліч з іншими громадянами України рішуче встала на захист нашої спільної Батьківщини. Ми, українці, дуже високо цінуємо це і ніколи не забудемо.
Гармонія – ось яким словом можна лаконічно описати теперішні стосунки євреїв України з її іншими етносами, рівно як і відносини нашої країни з Ізраїлем.
Тому ми так близько до серця сприйняли звістку про смерть Шимона Переса – мого доброго друга, великого друга нашої держави та політика світового рівня. За кілька годин я відбуваю до Ізраїлю, щоб вшанувати пам’ять цього видатного політичного діяча сучасності.
Для нас надзвичайно цінним є приклад Держави Ізраїль: її вміння не просто виживати, а динамічно розвиватися в умовах постійної зовнішньої агресії, і при цьому зберігати демократію; спроможність давати відсіч терористичній загрозі; здатність будувати інноваційну економіку; досвід національно-культурного відродження. Ця паралель – глибоко історична, її свого часу проводила ще Леся Українка: «І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя».
Сучасна Німеччина, скинувши із себе кайдани нацизму, стала одним із флагманів Європейського Союзу, однією із найрозвиненіших економік світу і одним із найтолерантніших суспільств. Вона – один з головних партнерів і союзників України зараз. Союзників в боротьбі з російською агресією, і вона робить колосальний внесок у підтримку українських реформ.
Ми, три народи, як і всі українці, євреї і німці, як і європейці, із непростою історією стосунків, з болісним минулим і важкими травмами, зараз демонструємо нашу відданість ідеалам та принципам демократичного та толерантного світу. Світу, в якому немає місця війнам, таким геноцидам як Голокост та Голодомор. Де немає місця расизму, нетерпимості, диктатурі, етнічним чисткам.
Never again. Ніколи більше – така наша спільна позиція.
Сьогодні ми лише починаємо меморіальні заходи. Протягом найближчих двох років згадаємо, вшануємо і пом'янемо всіх, хто поліг у цій землі: євреїв, ромів, представників українського національно-визвольного руху, полонених червоноармійців.
Схилімо голови в пам'ять про жертви Бабиного Яру!
Вічна пам'ять невинно убієнним.
Слава праведникам-героям, що ризикували власним життям заради порятунку тих, кому загрожувала смерть.
Нехай мир та злагода назавжди запанують на землі вільної України, Європи та всього світу!
Слава Україні!